Поствиборча реальність…

В Україні її громадяни живуть думками про краще майбутнє, яке має початися після чергових чи позачергових виборів, незалежно від того – президентські вони чи парламентські. Але чомусь так стається, що після виборів через певний проміжок часу(щораз менший), ми зразу починаємо надіятися вже на інші вибори. І так продовжується вже більше як 20 років. Одні вибори змінюються іншими, гасла залишаються тими ж самими… Тепер вже покоління, яке застало ще СРСР переконують своїх дітей та онуків, що потрібно надіятись на демократичних політиків, чекати демократичних виборів, що якщо не вони застали щось краще від виборів до виборів, то молодь може ще і застане… А можливо вибори в Україні проводяться для того, щоб зберегти існуючий стан справ не залежно від того хто б прийшов до влади - як це відбувається в Україні з дня відновлення її незалежності!? Можливо потрібно шукати вихід у зовсім іншій площині…

У кожній країні, де громадяни не задоволені владою - опозиція здобуває безапеляційну перемогу на парламентських перегонах. У наших реаліях все трішки по іншому… Опозиція провалює передвиборчу кампанію і з тріском програє вибори. Можливо хтось скаже, що закон про вибори був вигідний теперішній владі? А як, же тоді заяви опозиціонерів після спільного голосування з пропрезидентською більшістю у ВР за виборче законодавство?! – що це є їхньою перемогою! А як же заяви про імпічмент для президента і зміни уряду, відміни податкового кодексу… невже це тільки передвиборчі гасла?

В мене не має сумніву, що опозиціонери будуть продовжувати те, чим вони займались останні два роки – одноманітною критикою діючої влади, захистом української мови у Львові на біг бордах, красуванням на телебаченні та апелюванням не до власного народу, а до іноземних країн, які у розкладаючомуся капіталізмі мають своїх набагато більше проблем як за масштабами їх вирішення, так і за черговістю своїх пріоритетів.

Натомість один із лідерів опозиції починає дивне голодування і так само дивно його закінчує, так і не пояснивши суспільству за що саме такі великі «жертви»? Ситуація для мене стає ще дивнішою, коли, наприклад голодує лідер опозиції Ю. Тимошенко, а її поплічники, які пройшли у стіни ВР повідмикали свої мобільні телефони, бо вони поїхали на моря відпочивати після виборчих баталій. Невже справа зроблена?! А як же 10 спірних виборчих округів, яких потрібно вигризати у сьогоднішньої влади. Чи можливо ті хто пройшли у ВР думають, що вони вже все від себе зробили, - для себе мабуть так. Але для опозиції вибори програні! Значить потрібно робити рішучі дії, чи можливо їх влаштовує теперішня ситуація?! Чому із «голубих екранів» пропали наші опозиційні головні герої? Чому не пропонують виходу із даної ситуації?

Невже український народ має надіятись на таких опозиціонерів?

І це в ситуації, коли Україна входить у своє чергове фінансове піке! Адже на листопад і грудень коштів на виплату працівникам бюджетної сфери навіть не передбачалось. Це коли гривня висить на волоску, а закони один поперед другого не є сприйнятими громадянами України як такі, що на часі чи взагалі потрібні для додаткових труднощів у житті звичайних людей.

Але навіть при такій ситуації, Януковича і Ко опозиція не подолає через парламентські голосування. Усі ці їхні після виборчі розмови про імпічмент, прийняття якихось невигідних для сьогоднішньої влади законів є нічим іншим як або повного не розуміння ситуації в державі, або свідоме невігластво.

Я навіть не говорю про такий момент, як народ хотів побачити після вибрів, що парламентська опозиція має здатність боротися. Виборець не побачив боротьби і здатність опозиціонерів до якихось протестних дій. Натомість виборець побачив повну імпотентність опозиціонерів навіть у своїх власних ініціативах: то обнуляють списки, то вже не обнуляють; то визнають перевибри, то вже не визнають. Головне, що виборець побачив – це те, що опозиція не бажає і не здатна боротися. Її зовсім не цікавить вулична боротьба, але саме вулиця сьогодні і має найбільші шанси знести діючу систему…!

А можливо усе те, що відбувається це природній процес – в якому сьогоднішня влада і сьогоднішня опозиція мають своєю діяльністю так дискредитувати себе, щоб народ їх назавжди відніс на маргінес і вони вже не зможуть  бути ні опозицією ні владою. Їх просто перестануть сприймати як політиків чи управлінців, принаймні все сьогодні до цього іде, і це до певної міри не найгірший сценарій м’яко кажучи. Адже опозиціонери – це в своїй більшості колишні прихватизатори, які хочуть повернутися у владу, щоб у них не забрали частину майна. Але вони забули, що так само колись незаконно заволоділи тим майном. Тому те, що незаконно було взято, тепер незаконно вилучається – усе природно. Тому ця опозиція безплідна і безперспективна. Пріоритетом для колишнього злодія, який не віддав награбоване - ніколи не стануть пріоритети тих, у кого він щось вкрав. А як відомо, після розвалу СРСР в Україні уся власність була народною. Тож робіть свої висновки панове! Розграбування спадку СРСР вже минуло момент свого розквіту, тому в найближчій перспективі українців чекає соціальний катаклізм.

Природу цього катаклізму передбачити неважко: вже дуже скоро коштів на утримання актуальної моделі суспільства банально не вистачатиме, і в дилемі "позбутися свого життя від голоду й холоду чи позбутися паразитичної "бидлоеліти" народ, швидше за все, вибере останнє.

Основне, що ми побачили за останні роки, це те, що процеси в країні пішли незворотні. Люди перестали, а головне не бажають миритися з тим станом речей, який влаштовує сьогоднішню владу і опозицію. Тому розв’язка, яка наступить може бути дуже трагічною для сьогоднішніх горе політиків, але із доброю перспективою для українського народу. То ж чия візьме…?!

З повагою, Голова Проводу ГО «Ідея Нації» Остап Стахів